Напружуватися чи не напружуватися у житті?

Так цікаво. В моєму колі знайомих і друзів є багато унікальних працьовитих людей на різних стадіях визнання.

Комусь не треба нічого доводити. Він чи вона вже багато про себе сказали. А є люди працьовиті, які дуже багато роблять, але чогось не вистачає їхній творчості. Ніби й професійний рівень високий, і зроблено вже дуже багато. Але не завжди чіпляє. Тобто, всі зовнішні дані не гірші за тих, хто досяг багато. І от ця абстрактна людина з усіх сил смикається в один бік, в інший, експериментує аж дим летить від тієї напруги, а все не “воно”.

А з іншого боку є люди, які, від слова, напружуються на нульовому рівні, і більше просто “є”, аніж щось роблять. А до них хочеться тягнутися і з ними хочеться навіть просто постояти і помовчати ) Ти їм віриш без слів і доказів. Вони самодостатні.

Звісно, в кожної людини своя “драматургія” життя. Все приходить у свій час. І методи різні. Хтось через такі терни і дивує. І така складність шляху надає особливого шарму результатам. Але, на мою думку, не мале значення в цій історії має самовідчуття кожної конкретної людини. Якщо вона відпускає і пливе, насолоджуючись при цьому життям, перестає боротися і борсатися, то в ній народжується якесь особливе світло. На яке просто всі йдуть.

Дуже багато чого залежить від того, як ти сам себе оцінюєш, любиш, поважаєш, презентуєш. Люди якраз вірять оцій невидимій внутрішній вірі. А “продукт”, твори на виході, вони – лише оболонка цього стану. Майстерність і має, і не має значення.