Калина на рові
- Теребовля
- Україно моя
- Знов осені горять листки багряні...
- Відгриміли громи
- Гомін, гомін по діброві...
- Біля пам’ятника князя Володимира...
- Ріднамова
- Розвивайся, звеселяйся...
- Коні
- Вишнева гілка у вікно загляне...
- Батькова вишня
- Київ. Майдани. Багато народу...
- Вкрили український степ...
- Вела нас нитка Аріадни...
- Ось, горда Теребовле, ти яка...
- Гетьманів розкидані могили...
- Живий ланцюг
- Щедрі жнива заглянули до хати...
- Старе місто
- Тихо,маки цвітуть...
- Переступити б хати поріг...
- На Володимирській гірці
- Старий Дніпро і сива, сива Хортиця...
- Літо
- Я повертаюсь в Україну
- Стояла осінь на порозі...
- Дзвонили польові дзвоники...
- Нині серпень, наше свято...
- Вертайтесь до Шевченка, люди...
- Під стріхами село, покрите хмарами...
- Ті ясени, що ти садив колись...
- Впали на Вкраїну яструби червоні...
- В Човгузів кличе мене знов...
- Бентежна мить, мов ранішня роса...
- Чоловік повернувся з фронту
- Упав туман нечутно...
- Впали ми героїчно під крутами
- Поле запахло травами-рутами...
- Я повертаюсь до хати...
- Ось я прийшов...
- Межа кохання...
- Кануло в Лету місто Троя...
- Твої сліди, як відбитки...
- Рої думок в твоєму погляді...
- Щастя хочеться в цю мить...
- Хай дощ не скінчиться ніколи...
- Повій вітре, косу розплети...
- Липи цвіт біля нашої школи...
- Відшуміли грози, відцвіла калина...
- Лише на мить твої вуста...
- Стояли розхристані дні...
- В твоїх очах...
- Я так давно вже бачив срібну ніч...
- Ніби коні копитами б’ють...
- Дивно. Каштани цвітуть восени...
- На горі, мила, на горі крейдяній...
- Середина осені йде ногами босими...
- Що сталось з тобою
- Ти повернулася на мить...
- Знову поїзд помчить на Тернопіль...
- Кохання вічного ріка...
- З тобою кожна піде...
- Розкололось небо надвоє...
- Твої слова тривожні і тремтливі...
- А за вікно зима...
- Тисячу слів твоїх...
- День догоряв невпинно...
- Кохана...
- Кохання непочата ще історія...
- Я заснути нині не можу...
- На березі пасуться коні...
- Погожі дні
Теребовля
Дзвенять на вітрі кришталем віки,
Палає ватри споконвічна мрія.
Іду до Теребовлі всі роки,
Стоїть пречиста, як свята Марія.
Із кров’ю предків отча ця земля,
Я бачу княжі багряниці в полі,
Йшли вої в бій, навкруг все спопеля,
Над присмерком доріг на видноколі.
Летів гінець на змиленім коні,
Дзвеніли стремена, мечі, сокири.
У княже місто зазирнуть б мені,
За брами, вежі, неприступні мури.
І келих випить зимного вина,
Що в сріблі бурштином іскриться.
Чи є Васильку, княже, тут вина,
Що впала Теребовля як столиця.
Курився шлях, йшли січові стрільці,
Лишився Київ на розп’ятті долі.
Із кров’ю Україна на лиці,
Під Крутами упала в бранім полі.
Ще тліла пам’ять у віків скупа,
Кресали вітри боротьби уяву
І піднімалась з попелу УПА,
Щоб врятувать, народе, нашу славу.
Минув розмай забутих багряниць,
Самоспалилось місто за Вкраїну.
Як самоцвіт далеко від столиць,
До тебе серцем і душею лину.
вгору
Україно моя
В тобі і сум, гордість, і тривога,
Безсила й сильна, ніжна і смішна.
Давно твоя розкрадена дорога,
Не раз твоя розстріляна весна.
Здавалось все, загинула, пропала,
І щезне мова, струситься наш люд.
Ти пробудилась, відродилась, встала.
Змиваєш з себе всякий рабський бруд.
Щоб зірка ця зійшла на видноколі,
Воскрес Тарас і попелу розрух.
Із символом калини і тополі,
Піднявся наяву Народний Рух.
Дзвонили дзвони в Києві і Львові,
Тернопіль, Теребовля піднялись.
Здобулась воля без краплини крові,
Це божа воля, та не помились.
І кожен день встаю я у тривозі,
І з Києва чекаю я гінця.
Відродження Вкраїни ще в дорозі,
Відродженню немає ще кінця.
Та все ж таки ти встанеш, Україно,
Я вірю, що прийде зірковий час.
Відродишся нарешті із руїни
І буде так як заповів Тарас.
вгору
Знов осені горять листки багряні,
В тумані суму стугонить печаль.
Ідуть дощі, стоять дерева п’яні,
Обмоклі й голі, і мені їх жаль.
Летять мов коні кучеряві мрії,
Тримаються за береги мости.
Над банями Великої Софії,
Пливе туман, розчісує хрести.
вгору
Відгриміли громи
Відгриміли громи, дощі відшуміли,
Напилась дощами за селом земля,
Журавлі кружляли, біля річки сіли,
Скрізь, куди не глянеш, золоті поля.
На горі за лісом – висока могила,
Хто її насипав і в які часи?
Чи козацька слава там в борні спочила,
Київської Русі впали вояки.
На горі крутії полини буяють,
Під горою чиста джерела вода.
Пролетіли роки, лиш ці гори знають,
Де колись стояла ще одна орда.
І прийшла розплати аж тепер година
І ординцям всяким ми сказали – ні.
І з віків воскресла наша Україна,
Яка довго спала в летаргічнім сні.
вгору
Гомін, гомін по діброві,
Запах степу, запах крові.
Скрізь, де глянь, всюди могили
Україну всю покрили.
Горе зліва, горе справа,
Боротьба – одвічна справа.
Чи наш символ у калині,
Буде вічно в Україні?
вгору
Біля пам’ятника князя Володимира
Вітаю, князю, чом ти зажурився,
Ти цілу вічність хрест тримаєш свій.
Та ні, з цим світом ти не примирився,
Ти вистояв, ти виграв знову бій.
Знову біда, золотоверхий Київ
Під попелом Чорнобиля стоїть.
Та душі наші стронцій ще не виїв,
Бо ти стоїш з хрестом тисячоліть.
Славний мій князю, боронь тебе Боже,
Стоїш ти твердо на своїй землі.
Ти вічний, невмирущий і не гоже
Тебе судити, ми ж такі малі.
Такі нікчемні і такі байдужі,
Що ти один сильніший від нас всіх.
Ми продали тіла свої і душі,
І піднімають нас усі на сміх.
Пануєш, князю, вславлений навіки,
Хто був ти, на чиїй стояв землі.
І сперечаються ще вчені чоловіки,
Та істина у часу на крилі.
Покинь, мій князю, гору на годину
І зажени молитися в Дніпро.
Хрещену й нехрещену Україну,
За честь її, за совість, за добро.
вгору
Рідна мова
Мово моя, непокірна і мила,
Ти все живеш і дзвениш.
Скільки рубали у тебе крила,
Думали – не полетиш.
Скільки тебе заставляли мовчати,
Скільки палала в вогні.
Мово моя, ти народом почата,
Ти у народі живеш і в мені.
Рідна моя, непокірна і мила,
Наче гірське джерело.
Звідки береться у тебе сила,
Щоб побороти зло.
вгору
Розвивайся, звеселяйся,
Моя рідна мово.
В нові барві одягайся
Моє рідне слово.
Щоб на все життя з тобою,
Ще з колиски дорогої,
Ще з молоком мами,
Вовоньку кохали.
вгору
Коні
Пахне м’ята і чебрець,
Повіває вітерець.
За селом на оболоні,
Коло річки бродять коні,
Коні білі і булані,
Силуети їх в тумані.
Мов приснилась мені Січ,
Курені, козаки... Ніч.
вгору
Вишнева гілка у вікно загляне
І дощ по шибці тихо задзвенить.
Як я помру, то хто мене пом’яне
І на могилі впаде й закричить.
Мамо, мамо, рідна, мене чуєш,
Ти не спиш і згадуєш мене.
І мороз на шибці намалює,
Що лист від мене більше не прийде.
Війна іде, чи я живий залишусь,
Кругом земля холодна у крові.
Певно листа до вас вже не напишу,
То як ви, мамо, – вдома, чи живі.
І згасне день, і зариплять ворота,
Заб’ється серце, вийдеш на поріг.
Вже осінь, саду позолота,
А ти мене чекаєш із доріг.
А я далеко від Вкраїни нині,
А я далеко на чужій землі.
Як ви там, мамо, у своїй хатині,
Як ви там, мамо, в нашому селі.
Мамо, мамо, рідна мене чуєш,
Ти не спиш і згадуєш мене.
І мороз на шибці намалює,
Що лист від мене більше не прийде.
вгору
Батькова вишня
Чого мовчиш ти, біла хато,
Що тебе батько будував.
І вишень насадив багато,
Але ягід не куштував.
Багато років біля хати,
Вишня не родить, а цвіте.
А мати не дає зрубати,
Цвіт як метелиця мете.
Вишня цвіте, сивіє мати,
А вишень все нема й нема.
А мати не дає зрубати,
Вона ж бо, сину, як жива.
вгору
Київ. Майдани. Багато народу.
Вийшли нарешті здобути свободу.
Довго так йшли до цієї хвилини,
Вибороть волю моїй Україні.
вгору
Вкрили український степ
Козацькі могили.
Ні надписів, ані дат,
Вороги розрили.
У Києві вдарив дзвін,
В Фастові, в Полтаві.
Минулося, як козаки
Купалися в славі.
Минулося, забулося.
Розриті могили.
Оре трактор, розгортає,
Скільки має сили.
вгору
Вела нас нитка Аріадни,
Аж до Чорнобиля віки.
Завжди були ми безпорадні,
Нас заснували павуки.
Було єдине в нас відрадне,
Повів хрестити в ті роки
Хрестовим ходом не парадним,
Князь Володимир до ріки.
вгору
Ось, горда Теребовле, ти яка,
Причарувала президента Кравчука.
З давніх давен у тебе слава гучна,
Наступним депутатом буде Кучма?
вгору
Гетьманів розкидані могили,
Їх кістки у безвісти погнили,
По усіх світах, а де ж хрести.
Але дух їх треба нам нести.
У підвалах, в поросі клейноди,
Лише слава, слава ще жива.
Струменять ще в пам’яті походи
І в нащадків пам’ять ожива.
вгору
Живий ланцюг
Свята софія найсвятіша з всіх,
Грішний Богдан, що на святім майдані.
Зима, мороз, метелиця і сніг,
Живий ланцюг, серйозні всі, не п’яні.
Живий ланцюг від Києва до Львова,
Прийшли усі, що встали із колін.
За покликом душі й святого слова,
Справа свята. Вдарив софійський дзвін.
Живий ланцюг, що на Вкраїну ліг,
Що рвав стальні ненависні кайдани,
Які так гучно падали до ніг,
Насмерть перелякалися тирани.
вгору
Щедрі жнива заглянули до хати,
У колосах дозріло вже зерно,
Моя бабуся ходить жито жати,
За вигін, на город, що за селом.
Старенькі руки роблять перевесла,
І зв’язують ним запашні снопи.
Які ужинки нам земля принесла,
Як важко їх складати в півкопи.
Стоять півкопи, наче піраміди,
Сидить бабуся, дивиться на них.
Які прийшлося пережити біди
На терні років, лютих і важких.
Запахло житнім хлібом біля хати,
Зняла затулу старовинна піч.
Верес цвіте і чути запах м’яти,
І вечір тихий поверта на ніч.
вгору
Старе місто
Старе місто, рідне місто,
В небі зорі як намисто.
На світанку пропадають
Вже троянди відцвітають.
Відцвітає тепле літо,
Відцвітає в полі жито.
Повертаюся з журбою.
Старе місто, я з тобою.
Старе місто, старе місто,
Встріне мене падолистом.
На камінні твого замку,
Я просиджу аж до ранку.
вгору
Тихо, маки цвітуть.
Душу мою тривожать.
Хмари небом плинуть,
Я їх торкнути не можу.
Тихо, маки цвітуть.
Мати пішла у поле.
Діти за нею йдуть.
Саме найменше – голе.
Тихо, маки цвітуть.
Вперше цілують в губи.
Юності роки ідуть
Ніжність бентежить груди.
вгору
Переступити б хати поріг,
Як тебе там завжди чекають.
Із далеких тривожних доріг.
І листи з нетерпінням чекають.
Переступити б хати поріг,
І сказати, добрий день, мамо.
Другу зиму вже падає сніг,
Моя служба проходить так само.
вгору
На Володимирській гірці
Каштанів засвітились ліхтарі,
Десь тут ходили київські поети.
Кохали, мріяли, писали до зорі,
Я ніби бачу їхні силуети.
вгору
Старий Дніпро і сива, сива Хортиця,
Десь Святослав прийняв тут смертний бій.
І хвилі на пороги грізно котяться,
І вартовий в полоні своїх мрій.
вгору
Літо
Небо золотиться,
Ніби в оксамиті.
Хочеться умиться
І волошкам в житі.
Ластівка щебече,
Човником літає.
Коник собі скаче,
Пісеньку співає.
Літечко у полі.
Над ставком пшениця,
Соняшник поволі
До землі вклонився.
вгору
Я повертаюсь в Україну
О, боже, скучно як мені.
В думках додому я полину,
Як же я хочу в Україну –
Лиш знає той, хто в чужині.
Лишився Мюнхен вдалині,
І Бухарест, і Дрезден, й Прага.
Мій рідний край снився мені,
Лишилась до Вкраїни спрага.
Чужа земля схожа на глину,
І аж мурашки по спині.
Коли згадаю Україну,
На цій гостинній чужині.
Ой, як же сумно тут мені,
Не розказати тобі, мій сину.
Я так втомивсь на чужині,
Я повертаюсь в Україну.
вгору
Стояла осінь на порозі,
На землю падали грушки.
На проводах, що при дорозі,
Зібрались на базар пташки.
Схилились соняхи дозрілі,
Запахли скошені луги.
Впали тумани білі, білі,
На очерет, на береги.
вгору
Дзвонили польові дзвоники,
На крутій горі.
Плакали трави,
Котилися роси-сльози
На землю.
На святу землю.
На якій не сіють жита.
На яку занесли
У Кровинці
В соснину мого діда.
Дзвонили польові дзвоники.
вгору
Нині серпень, наше свято,
Я вертаюсь на Хрещатик.
Де знамена жовто-сині
Знов вернули Україні.
Нині свято, знову свято,
Тут людей прийшло багато.
Тут навіки вже віднині,
Слава, слава Україні.
Нині свято, знову свято,
Квітів навкруги багато.
Рідне слово чути нині,
На стражденній Україні.
вгору
Вертайте до Шевченка, люди,
Коли вам важко на душі.
Тарас ніколи не забуде
Нас у козацькому коші.
Беріть Кобзар його у руки,
Він як і Біблія святий.
Він хрест свій ніс і його муки
Згадаєм в час наш „золотий”.
Вже Україна рве кайдани,
Тарасе, глянь, ми піднялись.
І скресне крига, сніг розтане,
Твої пророчі сни збулись.
вгору
Під стріхами село покрите хмарами,
На вигоні кругом біліє сніг.
Ішло дівчатко із очима карими,
А я сніжки кидав її до ніг.
Старенька клуня з латаними боками.
Гнізда верзун на самім чолобку.
Старовина із випитими соками,
Ще зачепилась мов на гаплику.
вгору
Ті ясени, що ти садив колись,
Могутньо в небо на рові знялись.
І стежка та, що вів мене з села,
До тебе з чужини мене вела.
Одного дня тебе не стало, тату,
Лишив ти сад, родину, білу хату.
Іскриться вже без тебе білий світ,
І вишень забілів весняний цвіт.
Куди б мене не посилала доля,
Твій дух мене веде до цього поля.
Вертаюсь в цей куточок я землі,
Вертаються весною журавлі.
вгору
Впали на Вкраїну яструби червоні,
Заплакали діти, заіржали коні.
Червоніло поле, наче в маках жито,
Скільки засудили, скільки було вбито.
Голодали люди, їли своїх діток,
В таборах вмирали, лиш за чиїхсь пліток.
Там, за Колимою, не приймали в гості,
Болота там вкрили черепи і кості.
вгору
В Човгузів кличе мене знов,
Душу і серце розриває.
Туга і віддана любов
До цього батьківського краю.
Куди не глянь – свята земля,
Наш чорнозем чорніший в світі.
Пшениці золоті поля,
Так щедро колосом налиті.
Стаю з дороги на поріг,
Хвилюючись іду до хати.
Мене чекає із доріг,
Завжди в роботі моя мати.
вгору
Бентежна мить мов ранішня роса,
Родився день в колисці під горою.
На лузі вже бринить чиясь коса
І коні воду п’ють із водопою.
Шепоче день із скрипкою в руках
І виграє смичком на павутині.
Торкнувсь крилом надії ранній птах
І залишивсь у пам’яті понині.
вгору
Чоловік повернувся з фронту
В небі зірка зірвалась,
В очах сльози тремтять.
Насилу тебе дочекалась,
Вже птахи у вирій летять.
Чотири роки без тебе,
Без твоїх рідних слів.
Ну що я скажу про себе,
Заходь, ти вже їсти схотів.
Ось я борщу наварила,
Спекла у печі вже коржів.
І сина уже насварила,
Щоб зразу усіх не поїв.
Ось тут покладу дві подушки,
У скрині лежала одна.
І тільки горілки пів кружки,
То випий, на щастя, до дна.
вгору
Упав туман нечутно
І невидимо.
На осені палітру
Золоту.
Срібну фату накинув
На тополі,
Що сумували в лузі над рікою.
Лише листки, торкаючись
До тиші, кружляючи,
Летіли до води.
вгору
Впали ми героїчно під Крутами
Скільки раз ми вставали і падали
Нас терзали і мучили знов.
І не всі Україну ми зрадили,
Ми все ж є, і повстанська в нас кров.
Кров пролили не раз під Полтавою,
Впали Гонта і впав Залізняк.
Кожен раз розминались ми з славою,
Кожен раз, чи ж тепер буде так.
Встали знову під Полтвою річкою,
Та не втримався довго і Львів.
І по Збруч розп’яли нас опричники
І душили нас всі, хто хотів.
Руки мліли з імперськими путами,
Вкотре їх ми хотіли порвать.
Впали ми героїчно під Крутами,
Щоб воскреснуть тепер і устать.
вгору
Поле запахло травами-рутами,
Так тривожно кричать журавлі.
Ті студенти, що впали під Крутами,
Вже навічно лежать у землі.
Там, на кручі Дніпра, над могилами,
Поховали студентів в грозу,
Чайка квилить, махаючи крилами,
Чиясь мати втирає сльозу.
вгору
Я повертаюсь до хати,
Я повертаюсь додому.
Батькові б щось сказати,
Коли б він жив, молодому.
Бачу його стару вишню,
Мати не дасть зрубати.
Господи наш Всевишній,
Все він лишив біля хати.
вгору
Ось я і прийшов.
І – добрий вечір, мамо.
І слово ще хотів сказати
Тату.
До горла підступив
Гіркий клубок
І я пішов поплакати
За хату.
Там яблуня цвіла
І цвіт той ніби сніг.
Її садила батькова рука.
Чому ж мені так холодно
Під нею.
вгору
Межа кохання
Ти моя й не була. Просто жінка чужа.
Тож чому така рідна до болю.
Де в коханні проходить межа,
Та, що круто так змінює долю.
Маки в житі цвітуть, аж світанок горить,
Ці вуста націловані, ніжні.
Я пройшов ту межу, промайнула та мить,
Ми лишились по сторони різні.
Скільки років пройшло і здалося – кінець.
Все забулось, зів’яло, зітліло.
По коханню топталися, хай йому грець,
А воно все не гасло, жевріло.
Ось зустрів я тебе, і той попіл, і дим,
Що труїли і серце, і душу.
Все розвіялось. Ось я один,
Як на сповіді мовити мушу.
Ти така як була, як намріяв колись,
Ті ж уста, і ті руки, і брови.
І ті коси що так перед очі вились,
І той сум у очах, і тепло твої мови.
Ніби все як було, але ти вже чужа,
Хоч рідніших не було ніколи.
Я півкроку зробив, та проклята межа
Пролягає між нами відколи.
вгору
Кануло в Лету місто Троя,
Йшло в забуття усе гучне.
Нікого. Ніч. Ми лише двоє.
І Теребовля. Вона ж є...
Дахи, дахи, схилили плечі,
Сріблиться ранок на росі.
Спить в мами на плечі малеча,
В пречистій неземній красі.
вгору
Твої сліди, як відбитки
На фотопапері.
Вони вже мертві
Без твого тепла.
Твої слова,
То мертві звуки,
Що здавались
Колись музикою.
вгору
Рої думок в твоєму
Погляді,
Вилились вночі на
Подушку
З твоїми сльозами.
вгору
Щастя хочеться в цю мить,
Все минуле – спогади.
Серце так моє щемить,
Перед твоїм поглядом.
Ятрить душу твоє ні,
Йдуть кохані парами.
Так незатишно мені,
Як весні під хмарами.
вгору
Хай дощ не скінчиться ніколи,
Бринять в душі ці ніжні звуки.
Мого кохання ніч довкола,
Цілую ніжні твої руки.
Нехай нам сон лише насниться,
Твоїх цілунків ціла злива.
Хай сипле іскри громовиця,
В моїх обіймах ти щаслива.
Хай ніч не скінчиться ніколи,
Нехай кричать допізна сови.
Від почуттів аж груди коле,
Від теплоти твоєї мови.
вгору
Повій вітре, косу розплети,
Коли полем ввечері буду йти.
З польовими квітами в косі,
Я помию ніженьки в росі.
Який гарний ввечері небокрай,
Чому я стривожена, не питай.
Трепетно мені нині у грудях,
Ніби загубила я щось в полях.
вгору
Липи цвіт біля нашої школи,
Аромат її ніжний, м’який.
І мені не забути ніколи
Перший твій поцілунок п’янкий.
Матіола розквітла духмяна,
Бери пензлик, папір і малюй.
Ну, а ти від цілунку як п’яна,
Все шепочеш – цілуй, і цілуй.
Плаче літо, дощами умите,
Плине річкою час в океан.
І цвіте разом з маками жито,
Я зорею обніму твій стан.
В юність стрімко кохання ввірвалось,
Не заснути ні вдень, ні вночі.
Десь струною в душі обізвалось,
Те, що потім забрали дощі.
вгору
Відшуміли грози, відцвіла калина
І зів’яли квіти в тебе на столі.
Ти чужа кохана, ти чужа дружина,
То ж чому так сумно в мене на душі.
Ти пройдеш повз мене, ти поглянеш в очі,
Наче зачаруєш, візьмеш у полон.
Я не буду спати у найдовші ночі,
Ти в мене забрала спокій мій і сон.
вгору
Лише на мить твої вуста
І тіла твого теплота.
І почуттів такий розмай,
Колись зустрінемось, бувай.
А у душі пуста криниця
І лише ніжності дещиця,
Шепоче – добре, добре, хай,
Не забувай, не забувай.
вгору
Стояли розхристані дні,
Дерева без листя мов віники.
Злетіло із вуст твоїх – ні,
Й очей настовбурчені півники.
Так холодно. Жалібний щем,
Клубком попід серце підходить.
Пливуть парасольки дощем
І вітер під’їздами бродить.
вгору
В твоїх очах
Веселка у твоїх очах,
Торкнувся обрію світанок.
І наче ранній, білий птах,
Крилом махнув під самий ранок.
Срібна сльоза в твоїх очах,
Земля проснулась після ночі.
Лише росинки на плечах.
І щастя у очах дівочих.
Осінній сум в твоїх очах,
Мій поїзд скоро від’їжджає.
А під ногами битий шлях,
Холодний вітер замітає.
Тривога у твоїх очах,
Душі натягнута тятива.
Пройшла любов у твоїх снах,
Як весняна холодна злива...
вгору
Я так давно вже бачив срібну ніч,
Як перший сум, як перший дотик рук.
І з радості здригання твоїх пліч,
І серця мелодійний твого стук.
вгору
Ніби коні копитами б’ють,
В мою душу тривога підкралась.
Не збагну лиш кохання я суть,
В моїм серці струна обірвалась.
Плинуть роки, розгублюють дні,
А я істину хочу збагнути.
А та дівчина сниться мені,
Що хотів я назавжди забути.
вгору
Дивно. Каштани цвітуть восени,
Падає сумно листя тополі.
Вже пожовтіли в яру ясени,
Дівчина гірко плаче у полі.
Дівчина плаче, серце щемить,
Таке тендітне, ніжне дівчисько.
Тільки кохання навіть на мить,
Не повернути здалека і зблизька.
Воно так стрімко ввірвалось в життя,
Заполонило серце і душу.
Та ні благання, ні каяття
Не повернути, сказати я мушу.
Лише каштани вдруге цвітуть,
Лише калина червона зимою.
Дівчино люба, його не вернуть,
Твого кохання навіть весною.
вгору
На горі, мила, на горі крейдяній,
Були, кохана, від кохання п’яні.
Як захід сонця яблуком червоним,
Котився як сльоза по твоїх скронях.
Я на ту гору, мила, на крейдяну,
Прийду з доріг і на село погляну.
Піду у трави, серце моє просить,
Де ти мочила ноги свої в росах.
На горі, мила, на горі крейдяній,
Промчали коні осені багряні.
Над Полквою схилилась, над водою,
Та верба, що зустріла нас з тобою.
Я на ту гору, мила, на крейдяну
Сьогодні вийду, на село погляну.
Залишу тут кохання і тривоги.
Кличуть мене незвідані дороги.
вгору
Середина осені йде ногами босими,
По землі.
Всі отави скошені, ні краплини
Просині вдалині.
Вийшла ти поплакати, вийшла
Побалакати.
Та сльоза скотилася, у дощах
Згубилася, як у сні.
У саду промоклому яблуко котилося,
У росі помилося, в середині осені.
вгору
Що сталось з тобою
Що сталось з тобою, чи осінь настала,
Колись ти ввірвалась у моє життя,
Чи мої благання пішли в забуття,
Чи більше кохання до мене не стало.
Що сталось з тобою, із снігом розтала,
Твоя незабутня як квітки краса.
Що сталось з тобою, дівчино кохана,
І де твоя довга, розкішна коса.
Лишилися очі, тривожні, глибокі,
Лишилась усмішка на твоїх устах.
Злетіли як птахи на обрії роки
І теплі, і ніжні чарівні слова.
вгору
Ти повернулася на мить,
А я мовчу, душа болить.
Зібрав для тебе стільки слів,
Але сказать тобі не смів.
вгору
Знову поїзд помчить на Тернопіль,
І дорога упаде до ніг.
І тривога на душу, як попіл,
І надія на серце як сніг.
Все минуло, навіки минуло,
Теребовлю покрив білий сніг.
Скажеш мила – кохання не було,
Все минуло і згадувать гріх.
вгору
Кохання вічного ріка,
На берегах твоїх ступаю.
Яка Дніпра вода стрімка,
З її натхнення я черпаю.
вгору
З тобою кожна піде.
Падає листя в траву.
Одну не знайду ніде,
Однісіньку лиш зову.
Аж голову стис біль,
Шукаю тебе кожен день.
Згадка про тебе, на рану сіль,
Дзвоники в полі дзень, дзень.
вгору
Розкололось небо надвоє,
І полився дощ, мов з відра.
Ми були ще учора двоє,
А тепер між нами гора.
У душі ніби щось розбилось.
Й не сила вертатись в село.
Чи в річці кохання втопилось,
Та мабуть його й не було.
вгору
Твої слова тривожні і тремтливі,
І дотик вуст захмелений як пиво.
Твого цілунку найпростіше диво,
І очі нерозказано щасливі.
вгору
А за вікном зима,
Танцюють заметілі.
Тебе нема, нема
Дерева білі, білі.
Із-за верхів смерек
Вже місяць виглядає.
Минає другий рік,
А тебе все немає.
Чи я тебе знайду,
Зневірений до краю.
Що на свою біду,
Я ще тебе кохаю.
вгору
Тисячу слів твоїх,
Тисячу поглядів.
Тисячу „Добрий день”.
Ні тепла,
Ні холоду,
Ні дотику.
В твоїх словах,
В твоїх очах,
В твоєму погляді.
То весна приходить,
То осінь минає,
То світанки зимові
Бринять.
вгору
День догоряв невпинно,
В оксамитовім небосхилі.
Жовтогаряче сонце на прощання,
Ледь-ледь торкнулось твоїх вуст.
вгору
Кохана,
Я не бачу тебе,
Але серце щемить.
Я не чую тебе,
Але твій голос –
Твій голос
Почувся здалеку.
вгору
Кохання непочата ще історія,
Далекі ще несходжені краї,
Здивованих очей аудиторія,
Серед яких лише одні твої.
Твій погляд нерозгаданий, невивчений,
В теоріях моїх немає меж.
Як замок неприступний і написаний
Моїми фарбами з твоїх холодних веж.
вгору
Я заснути нині не можу,
Піднімаюсь і в ніч іду.
Мене зорі вночі тривожать
Чи я свою зірку знайду?
вгору
На березі пасуться коні,
Не чути кроків на траві.
Беру твої в свої долоні,
Гарячі, ніжні і живі.
Там вітер обніма тополю,
Лошата бігають стрункі.
Ті очі – рідні вже до болю,
Ті губи – ніжні і терпкі.
вгору
Погожі дні
Спогодилось. Дні зачастили погожі,
Наче близнята в колисці похожі.
У садах яблука осінь струсила,
А вночі дощиком землю росила.
А яблука спілі, червоні, помиті,
Світанком поливані, як в оксамиті.
В парках закохані – такі похожі,
Наче берізки у дні ці погожі.
вгору
Згорнути
