Сповідь

Я затягую проекти, роблю їх довго, у багато разів перевищую визначені часові рамки. А ще більше часу йде на те, щоб просто почати щось робити.

Не завжди можу щось придумати і залежу від настрою, від внутрішнього поштовху до того, щоби щось втілити. До прикладу, на останню з виконаних робіт – майстерню Олександри Теліженко пішов майже.. рік!
Це мабуть немислимо для будь-якого серйозного дизайнера.

А ще більше проектів, які висять як актуальні і постійно відсуваються вперед і вперед. Який би я був щасливий, якби втілив їх всім тим людям, які їх очікують або й не чекають від мене.. Якщо робота “не йде”, то хоч “кіл на голові теши” – виходить зовсім не, що би захоплювало, зачіпало, проймало і подобалося.

Часто не знаю, скільки може коштувати мій продукт чи об’єм роботи. Конкретне питання щодо вартості роботи викликає ступор. Невміння себе оцінити викликає певні внутрішні і зовнішні дискусії. В результаті усвідомлюєш, що з одного боку ніби щось робиш, але зі сторони ніби зовсім нічого.

Мені ще треба багато працювати над відповідальністю за кожне своє слово, за обіцянки, дані не лише комусь, а й собі, над відповідальністю перед світом за кожен свій крок і кожну думку, за кожен порух.

Я пишу це, бо не хочу щось тримати між рядків. Хочу щоб люди наперед знали, з ким мають справу. Я хочу, щоб мій зовнішній образ абсолютно відповідав справжньому без прикрас.

Але я люблю процес творення, який захоплює настільки, що можна ночами сидіти і просто бути щасливим від того, що виходить. Я був би щасливий, якби ті речі, які вдається втілити, викликали усмішку і гарний настрій у кожного, хто їх споглядає.

І хоч певні зовнішні обставини можливо не свідчать про рух у правильному напрямку, але внутрішньо я не шкодую ні миті за ухвалення того кроку, що спонукав мене звільнитися з непогано оплачуваної посади і поринути на ось уже 5 років в життєве коловертя.

Я не знаю, куди я пливу і чи правий я насправді. Я не знаю, як вирішити багато глобальних і просто побутових задач. І певні миті видається, що я просто забагато на себе беру.

Однак щось рухає вперед. Якийсь спалах сонця чи порух вітру додасть сил, казка наблизиться настільки, що ось-ось простягти руку і можна її торкнути. Простір розгортається та й спонукає творити далі.. Знову і знову!

Коментарі закрито.