Коли місто спить

Мегаполіс також живий. В ньому вирує казка. І слід лише на мить відхилитися від звичного маршруту. Піти вузькою стежкою тоді, коли більшість людей спить, і ця верениця життєвої сили розгортається перед тобою.

Тоді, коли ти не наздоганяєш останній автобус і йдеш пішки, тоді, коли очима ковзаєш по небу і ловиш п’янкий запах цвіту акації, тоді коли кілька разів переходиш “зебру” на магістралі, щоб сфотографувати її подвійну розділювальну смугу. А ще ловиш споруди або нічні вогні світлофорів крізь високу траву.

А потім щось тебе змушує повертатися назад, сходити з великого мосту, навпомацки йди у верболози, завмерти і слухати. Ловити кожну мить цього нічного оркестру, в якому кожен актор грає свою неповторну партію.

[mp3j track=”Ніч на озері Опечень@minskyi_nich.mp3″]

Моє місто – це не лише великі споруди і гамірливі вулиці. Це світанкові тумани над Дніпром, це стара груша на парогбі Крістера, це трамвай, який пронизує зелене море Пущі, це очерети колишнього хутора на великому Васильківському шляху (зараз територія  Експоцентру), це забуті вулиці з хатками мазанками на великих пагорбах колишнього Врубелівського узвозу. Це стрункі тополі Іподрому, соловейко біля площі Шевченка, стрімкі яри у хащах Деміївки, де ми, малі, навесні палицями прокладали дорогу маленькій річечці…

А ще моє місто – це люди. Я люблю цей простір і цих людей. Коли приїжджаєш додому, то насолоджуєшся просто рисами обличчя людей, просто поглядами і усмішками кожного, чудернацькими місцевими мовними зворотами.

І нехай хтось би зміг знайти тисячу і ще одне зауваження до цього міста, але я люблю його саме таким, яким воно є. А приймаючи простір, люблячи його, зливаєш з ним, відчуваєш його вібрації, і тоді з’являються сили для змін: внутрішніх і зовнішніх. Я люблю розгадувати загадки цього старого міста! 🙂

P.S. Тут я збираю багато своїх світлинок Києва
facebook.com/media/set/?set=a.49…8d7e

  • на фото з лампою – “ХИМИОТРАССЫ” —-> google!