Дещо про довіру або чому мене навчив мій перший автостоп?

Цього літа мені дуже хотілося потрапити до хорошого друга на весілля. Він святкував аж на Тернопіллі в одному лісництві приблизно за кілометрів 50 від обласного центру. А я дуже хотів туди потрапити в той же день. Раніше не вийшло. Зважаючи на те, що знайти традиційних способів добратися не було, я вирішив діяти по-новому – зробити перший крок, повірити здавалося б у недосяжне у той день, довіритися світові і втілити мрію. А ще я перед внутрішнім зором постійно прокручував сценку де я танцюю на весіллі..

Зразу скажу, що настрої в процесі руху до маленької мети були різними, але до Тернополя я доїхав… опівночі. З Києва ж виїхав приблизно о 15 годині. І хоча від Тернополя до місця події я все ж замовив таксі, але свою мрію доїхати до місця призначення саме автостопом здійснив. Але я хочу написати про ту важливу річ, яка мабуть звичною для людей, що постійно подорожують і шукають пригод, і про річ, яку я міг відкрити для себе тільки після того, як ризикнув..

І ця ключова річ – це довіра. Це абсолютна протилежність тій картині світу, яка виливається на нас з телебачення.

Щодня в праймтайм ми чуємо: стільки то людей загинуло, стільки то аварій сталося, злочинці гуляють по вулицях, ходити вночі не можна, гроші нікому не показуй, на базарі обдурять і взагалі, кому зараз можна довіряти.. І виходить так, що умовно, є абстрактний житловий будинок, в якому живе 36 родин. І чи не в кожній квартирі ми чуємо щось на зразок що довіряти нікому не можна, бо ж за дверима такий світ, що відразу обкрадуть-обдурять-не оцінять тебе.

І уявіть, отак, 36 родин сидять, і бояться один одного, хоча в будинку живуть нормальні люди. Переносимо цю модель на місто чи країну загалом, і бачимо загальну картину.. І нехай у мікрорайоні якогось міста мільйонника живе 20 тисяч людей. З них, умовно кажучи, людей, які потенційно можуть щось украсти може 20. Коли вони щось зроблять, то їх покажуть у новинах, і вони потраплять у кримінальні хроніки, які відразу з відра виллють на інших 19980 нормальних людей у цьому мікрорайоні. Але ж порахуйте, нормальних людей 99,9%. Але вони побачили те, що зробили оті 20 грабіжників, і вони тепер не довіряють… не довіряють майже нікому.. і може навіть почали боятися..

І тут я зі своїм прикладом подорожі і своїм особистим відкриттям цілком протилежного стану… І от пройшов день моєї дороги у бік Тернополя, і день на відстані 300 кілометрів від Києва я стояв у невеличкому селі де в таку пору не було ні освітлення, ні заправок чи великих магазинів, щоб там попросити водіїв підвезти. І стояла невеличка придорожня забігайлівка. І я там ловив свою машину. Але здавалося б, зовнішні обставини буди найбільш несприятливі за весь день. Це не велика магістраль, а сільська односмугова дорога. Це не день, коли тебе видно, а мить, коли он уже місяць сходить.

Але всередині я був спокійний і тихенько радів. Всередині була тотальна довіра до світу. До цього величного Світу з незбагненними процесами, у яких твоя віра, твоє щире серце, і бажання досягти якоїсь світлої мети, може притягнути в те місце, в ту мить до тебе якусь ще одну хорошу людину чи хороші обставини. І нехай серед тисячі автомобілістів одна людина щось відчує, і зупиниться біля тебе і буде чудовим співрозмовником, але це буде свідченням, що можливо все, аби тільки повірити і довіритися… А потім був дуже позитивний хлопець, який мене звідти забрав і довіз до Тернополя.

Тому в той день стан довіри був атрибутом практичного втілення маленької мрії. А ще довіра – це єдність. Це коли довкола у всьому гуляє незбагненна сила. А ти, приймаючи цей світ таким, який він є, ніби відкриваєшся для взаємодії з нею. В тебе немає нічого за пазухою. Ти в думках і словах як чистий аркуш паперу. Тобі немає чого приховувати перед Всесвітом.

До чого я веду? Веду до того, що треба довіряти, треба відкриватися і взаємодіяти. Треба впустити в себе можливість отієї великої толоки Всесвіту, коли збираються усі, і втілюють мету. Мету маленьку чи мету велику – але разом. І нехай це буде толока фізична, щоб разом щось збудувати чи покращити, або ж толока духовна, щоб більшими силами втілювати добро і хороші наміри. Але в основі буде довіра один до одного, яка єднає, дозволяє концентрувати невидимі ниточки намірів в один єдиний клубок такої собі чистої енергії. Чим насиченіша ця концентрація, і чим більшій кількості довіряєте Ви, тим більше буде взаємної довіри і видимих результатів роботи… Але щоб вловити цей стан, треба просто у чомусь ризикнути, і повірити, що ти “доберешся до того весілля саме сьогодні”.

Богдан Гдаль, листопад-грудень 2011

  • Дуже позитивний допис. Зараз рідко такі зустрінеш. А арифметику про добрих і злих людей я вже десь зустрічав 🙂

  • Цікава розповідь. Відносно довіри скажу так: “Чому мені має довіряти хтось, якщо я не довіряю йому…?”
    Хоча інколи бажано й перевірити.

  • геніально написав, я не знав що ти так класно пишеш

  • Така проста і цікава дія. Сказати легко, а підчас повірити у це важко. Коли на самоті, то це зробити дуже легко, але коли навколо тебе знаходяться таки чудові, але дуже засмучені телевізором люди, і сам неначе стаеш важким та засмученим, що ця ідея: Розкрити душу Всесвіту і Всесвіт відкриється до тебе твоїми же думками й почуттями – вважаеться чимось фантастичним. Насправді, треба вірити тільки у себе самого, як частину Всевишнього Бога.
    Богдан, дякую за легкість!

  • Все дуже просто, ми самі створюємо нашу реальність і в ній живемо 🙂

  • Настя

    Це так добре, що існують такі люди які не втратили віру те що не всі люди злі, а трапляються і добрі! І думаю в цьому випадку, що розповів Богдан, спрацював закон всесвіту: добрі думки притягують добро, а злі – негаразди. З такою позитивною рішучістю, мабуть, не було шансів не доїхати. Дякую за позитивні емоції… душу окутує надія після прочитаного.

  • Настя, на mow.fm ми збираємо усіх позитивних людей світу :), так що приєднуйся
    http://vasyl.mow.fm

  • Юрій

    Не відображається чомусь жоден пост. На загальній сторінці є, а переходиш – чорна полоса. Чи то так тре?

  • Bohdan

    Це глюк. зараз правитиму

  • Vilorg

    Мне очень понравилось описание этого случая.
    Я живу в Финляндии и меня, как и многих моих соседей отличает доброжелательность и доверие к людям. Считаю, что эти мои качества очень помогли мне в моей жизни и помогают сейчас.

  • це щира правда!
    по телевізору майже все неправду говорять і я не хочу жити в їхньому страшному світі.
    краще творити позитивний світ. отак, просто, разом.
    Дякую за гарне повідомлення і поширення позитиву в світі!

  • йо! супер! 🙂

  • “меня, как и многих моих соседей отличает доброжелательность и доверие к людям” – Vilorg, о скромности забыли написать )))

  • Таня

    Довіра – це дійсно хороша штука. І варто пробувати і небоятися розчарувань, бо інакше якщо не ризикувати, то навіщо жити?

  • Rost

    Колись (та й зараз) думаю про довіру між людьми, як про такий собі банківський кредит авансом. Зустрічаєшся з людиною і даєш їй кредит довіри. І якщо вона повертається, та довіра, то повертається з процентами. І чималими. І потім вже видається людині значно більший кредит довіри…
    В той час кілька разів ганяв з київщини на львівщину … шкода, не трапився мені Богдан на дорозі. 😉 Я б йому нагадав, що статистика 99,9% дещо не відповідає дійсності.

  • це все залежить від того в якому світі Ви живете: як ви уявляєте собі цей світ – так він і ставиться до Вас.

  • Василий Токарев

    Я вам верю. Вы хорошо написали.
    Спасибо

  • karmeljuk

    замість автостоп рекомендую писати на білоруський манір – автоспин, звучить значно цікавіше

  • Анастасія

    А ще про довіру ви можете прочитати у 4-ому номері україномовного психологічного журналу Експеримент