Дещо про довіру або чому мене навчив мій перший автостоп?

Цього літа мені дуже хотілося потрапити до хорошого друга на весілля. Він святкував аж на Тернопіллі в одному лісництві приблизно за кілометрів 50 від обласного центру. А я дуже хотів туди потрапити в той же день. Раніше не вийшло. Зважаючи на те, що знайти традиційних способів добратися не було, я вирішив діяти по-новому – зробити перший крок, повірити здавалося б у недосяжне у той день, довіритися світові і втілити мрію. А ще я перед внутрішнім зором постійно прокручував сценку де я танцюю на весіллі..

Зразу скажу, що настрої в процесі руху до маленької мети були різними, але до Тернополя я доїхав… опівночі. З Києва ж виїхав приблизно о 15 годині. І хоча від Тернополя до місця події я все ж замовив таксі, але свою мрію доїхати до місця призначення саме автостопом здійснив. Але я хочу написати про ту важливу річ, яка мабуть звичною для людей, що постійно подорожують і шукають пригод, і про річ, яку я міг відкрити для себе тільки після того, як ризикнув..

І ця ключова річ – це довіра. Це абсолютна протилежність тій картині світу, яка виливається на нас з телебачення.

Щодня в праймтайм ми чуємо: стільки то людей загинуло, стільки то аварій сталося, злочинці гуляють по вулицях, ходити вночі не можна, гроші нікому не показуй, на базарі обдурять і взагалі, кому зараз можна довіряти.. І виходить так, що умовно, є абстрактний житловий будинок, в якому живе 36 родин. І чи не в кожній квартирі ми чуємо щось на зразок що довіряти нікому не можна, бо ж за дверима такий світ, що відразу обкрадуть-обдурять-не оцінять тебе.

І уявіть, отак, 36 родин сидять, і бояться один одного, хоча в будинку живуть нормальні люди. Переносимо цю модель на місто чи країну загалом, і бачимо загальну картину.. І нехай у мікрорайоні якогось міста мільйонника живе 20 тисяч людей. З них, умовно кажучи, людей, які потенційно можуть щось украсти може 20. Коли вони щось зроблять, то їх покажуть у новинах, і вони потраплять у кримінальні хроніки, які відразу з відра виллють на інших 19980 нормальних людей у цьому мікрорайоні. Але ж порахуйте, нормальних людей 99,9%. Але вони побачили те, що зробили оті 20 грабіжників, і вони тепер не довіряють… не довіряють майже нікому.. і може навіть почали боятися..

І тут я зі своїм прикладом подорожі і своїм особистим відкриттям цілком протилежного стану… І от пройшов день моєї дороги у бік Тернополя, і день на відстані 300 кілометрів від Києва я стояв у невеличкому селі де в таку пору не було ні освітлення, ні заправок чи великих магазинів, щоб там попросити водіїв підвезти. І стояла невеличка придорожня забігайлівка. І я там ловив свою машину. Але здавалося б, зовнішні обставини буди найбільш несприятливі за весь день. Це не велика магістраль, а сільська односмугова дорога. Це не день, коли тебе видно, а мить, коли он уже місяць сходить.

Але всередині я був спокійний і тихенько радів. Всередині була тотальна довіра до світу. До цього величного Світу з незбагненними процесами, у яких твоя віра, твоє щире серце, і бажання досягти якоїсь світлої мети, може притягнути в те місце, в ту мить до тебе якусь ще одну хорошу людину чи хороші обставини. І нехай серед тисячі автомобілістів одна людина щось відчує, і зупиниться біля тебе і буде чудовим співрозмовником, але це буде свідченням, що можливо все, аби тільки повірити і довіритися… А потім був дуже позитивний хлопець, який мене звідти забрав і довіз до Тернополя.

Тому в той день стан довіри був атрибутом практичного втілення маленької мрії. А ще довіра – це єдність. Це коли довкола у всьому гуляє незбагненна сила. А ти, приймаючи цей світ таким, який він є, ніби відкриваєшся для взаємодії з нею. В тебе немає нічого за пазухою. Ти в думках і словах як чистий аркуш паперу. Тобі немає чого приховувати перед Всесвітом.

До чого я веду? Веду до того, що треба довіряти, треба відкриватися і взаємодіяти. Треба впустити в себе можливість отієї великої толоки Всесвіту, коли збираються усі, і втілюють мету. Мету маленьку чи мету велику – але разом. І нехай це буде толока фізична, щоб разом щось збудувати чи покращити, або ж толока духовна, щоб більшими силами втілювати добро і хороші наміри. Але в основі буде довіра один до одного, яка єднає, дозволяє концентрувати невидимі ниточки намірів в один єдиний клубок такої собі чистої енергії. Чим насиченіша ця концентрація, і чим більшій кількості довіряєте Ви, тим більше буде взаємної довіри і видимих результатів роботи… Але щоб вловити цей стан, треба просто у чомусь ризикнути, і повірити, що ти “доберешся до того весілля саме сьогодні”.

Богдан Гдаль, листопад-грудень 2011